«Він був одним із перших, хто зайшов у Курську область»

Памʼяті захисника України

Олексія Суботи

Життєпис

Олексій Субота
27 років

Місто:
з села Мирне

Регіон:
Харківська область

Професія:
Будівельник

Девіз:
«Поки не бахнуло – дій!», «Кохай, живи, не тупи»

Де найбільше любив бувати:
На футбольному полі

Улюблена музика:
Полюбляв різні пісні, вів музичний телеграм-канал

Улюблені фільми:
Зі всесвіту Marvel

Улюблена справи:
Сирники, манна каша, яблука, бутерброди з ковбасою і кава

Хобі:
Футбол, баскетбол, біг, гра на гітарі, сноуборд

Про що мріяв:
До повномасштабної війни мріяв переїхати в Одесу, після –про мир, життя у Харкові, роботу в СБУ і машину Buick

На завданнях – мужній і стійкий. І навіть в останні хвилини життя залишився таким, яким був завжди, – людяним, відданим.

Олексій загинув від обстрілу, прикриваючи собою побратима.

Життєпис

Олексій Субота
27 років

Місто:
з села Мирне

Регіон:
Харківська область

харків’янин, який жив у Києві.

Вів спортивний спосіб життя, був міцною опорою рідним, планував розвивати власну справу. Коли його мобілізували – з готовністю поринув у військову справу.

На завданнях – мужній і стійкий. І навіть в останні хвилини життя залишився таким, яким був завжди, – людяним, відданим.

Олексій загинув від обстрілу, прикриваючи собою побратима.

Професія:
Будівельник

Девіз:
«Поки не бахнуло – дій!», «Кохай, живи, не тупи»

Де найбільше любив бувати:
На футбольному полі

Улюблена музика:
Полюбляв різні пісні, вів музичний телеграм-канал

Улюблені фільми:
Зі всесвіту Marvel

Улюблена справи:
Сирники, манна каша, яблука, бутерброди з ковбасою і кава

Хобі:
Футбол, баскетбол, біг, гра на гітарі, сноуборд

Народився 23 квітня 1997 року в селі Мирному на Харківщині.

У 2003 році пішов у школу в Мирному, в 2012-му перевівся у старшу школу сусіднього села Мурафа.

У 2014 році вступив до Харківського професійного ліцею, вчився на муляра-штукатура. Згодом навчався у Харківському коледжі будівництва, архітектури та дизайну. У 2024-му отримав ступінь магістра у Харківському національному університеті будівництва та архітектури.

Почав працювати ще під час навчання у коледжі: спершу був стюардом на стадіоні «Металіст», потім – рятувальником у ресторанно-готельному комплексі «Наша Дача» та офіціантом у ресторані «Манхеттен». Незадовго до повномасштабного вторгнення придбав невелику продуктову ятку в Харкові, втім її зруйнувало ворожими обстрілами у перший тиждень повномасштабної війни. Останнє місце роботи – київське кафе-кондитерська Honey, де працював офіціантом.

4 червня 2024 року Олексія мобілізували. Наступного дня він потрапив у навчальний центр. Після навчання боронив Донеччину. Потім вирушив на бойові завдання у Курську область. Служив гранатометником у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Мав звання солдата.

26 серпня 2024 року після виконання бойового завдання на Курщині групу Олексія засікли, почався артилерійський обстріл. Він загинув, прикриваючи побратима, однак той також зазнав уражень, несумісних з життям. Спершу чоловіка оголосили зниклим безвісти. Його тіло вдалося забрати з позиції 30 серпня.

Близько місяця родина чекала результатів аналізу ДНК, аби підтвердити, що тіло належить саме Олексію. Поховали воїна 28 вересня 2024 року в рідному селі.

Ще прижиттєво Олексія приставили до ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Однак рідні отримали відзнаку вже посмертно.

Спогади

Інна Доленко
сестра

Альоша ріс непосидючим: бігав, стрибав, дуже любив футбол. Як випадала вільна хвилина – мчав до хлопців поганяти м’яча. У дитинстві наші стосунки були не дуже теплими.

Але коли я виросла – скрізь була з ним. Ми їздили складати ЗНО, возили документи для вступу на навчання, я допомагала заселятися в гуртожитки. Пам’ятаю, як ми разом відмивали його нову кімнату.

Так він зрозумів, що у нього є людина, яка завжди поруч – старша сестра.

Альошу назвали на честь нашого прадіда, але він чомусь завжди хотів бути як дідусь.

Той розповідав нам історії про своє воєнне дитинство, і на брата вони мали великий вплив. Так само, як дід, Льоша пішов учитися на будівельника. І лише згодом зрозумів, що це зовсім не його шлях.

Хоча в юності його було не переконати в цьому. Він був таким волелюбним і впертим – якщо щось вирішив, уже не викине з голови.

Хоч мав проблеми із серцем, домігся, аби його визнали придатним до служби в армії – адже дід служив.

Про те, що його мобілізували, ми дізналися у той же вечір. Він постійно виходив на зв’язок. Зізнавався, що фізично йому дуже важко, хоча Льоша завжди був спортивним, займався бігом.

Вони з хлопцям були першими, хто зайшов у Курську область. Розповідав, як в одному селі невеликою групою взяли у полон ворожих офіцерів. Згодом, вже після загибелі Льоші, їх обміняли на наших захисників з «Азову». Ще розповідав, як віддав усі свої фліски пораненим, аби ті не мерзли.

У них із побратимами була домовленість: якщо хтось загине, інші забезпечують усім необхідним для прощання. Коли Льоша повернувся додому, ми побачили, що обіцянки вони дотримались.

Він розумів, що рано чи пізно його мобілізують. Був готовим до цього, говорив, що коли потрапить в армію – віддаватиметься на повну. Хоча ще до мобілізації активно допомагав людям: після обстрілів у Харкові долучався до розборів завалів, витягав постраждалих. Про його мобілізацію я дізналася майже одразу. Намагалася якось підтримати, але він і сам добре тримався. Єдине, що його дестабілізовувало – це розуміння, наскільки важко батькам. Він дуже переживав за них. Значно більше, ніж за себе.

Ми повинні були зустрітися незадовго до того, як він потрапив до лав захисників. Я мала приїхати у Київ, але не змогла. Досі картаю себе за це.

Згодом його сестра повідомила, що Олексій зник безвісти. А потім сказала, що результат ДНК підтвердив загибель. На її прохання я повідомила усім його друзям, чиї контакти змогла знайти. Мене не було на прощанні, тож я рада, що змогла хоч це зробити для нього.

Альона Мартинова
подруга

Ми познайомились у Харкові, випадково. А згодом з’ясували, що навчалися в одному університеті і жили в одному гуртожитку. Хоча ніколи не бачились там. Незабаром почали зустрічатися. Але наші стосунки закінчилися незадовго до повномасштабної війни. Попри це, ми залишилися друзями і були дуже близькими. Постійно спілкувалися, підтримували одне одного, у нас були прекрасні взаємини.

Особливо цінною для мене була його відкритість. Я знала про нього, напевно, все. Про його слабкості, мрії, про те, що його дратує. Ми будували стосунки, не лише романтичні, а загалом – на повній довірі.

Руслан Коломієць
друг

Ми з Льошею познайомилися ще в дитинстві, ходили в одну школу. У нас були спільні інтереси: майданчик, турніки, у футбол і баскетбол грали, займалися туризмом, вчилися в’язати вузли. Він завжди був спортивним.

Коли після школи поїхав учитися в Харків, ми стали менше бачитися. Але зустрічалися на вихідних – кави випити, поговорити, у гості завітати. Льоша веселий був, ніколи не відмовляв у допомозі. Говорив: «Не переживай, усе вирішимо».

Якось подзвонив, запропонував з’їздити в Одесу. Я погодився і ми провели там чотири дні. Гарно провели час. Льоша був мені не просто друг – я вважав його братом. Покликав свідком до себе на весілля.

Коли його мобілізували, він майже одразу мені написав. Просив не говорити батькам, щоб не хвилювалися. Та саме я незабаром їм і розповів. Як він уже служив, ми переписувалися. Льоша розповідав, де він, як він. Просив, щоб я не кидав його батьків, пригледів за ними, як раптом щось станеться. Так і роблю. Разом із дружиною ми тепер часто навідуємо його могилу.

Востаннє ми бачилися у квітні 2024 року, він приїздив напередодні свого дня народження. Так повеселилися всі. А незадовго до загибелі він опублікував пост – ніби прощальний. Може відчував щось. Хоча в розмовах завжди заспокоював, говорив, що все гаразд. Та ми бачили, який він сумний. Хоч і намагався триматися.

Льоша дуже хороший був, таких людей мало.

Яна Коломієць
подруга

Альоша з компанії мого чоловіка – і найбільш спокійний, і розвеселити завжди міг, і підтримати. Коли вже служив, я часто цікавилася, як він. Завжди відповідав: «Усе нормально, не переживайте». Хоча, як можна було не переживати? Ми тепер періодично переглядаємо запис із нашого весілля. Льоша і співав, і танцював. Такий життєрадісний був.

Тетяна Субота
родичка

Льоша – один з найсвітліших і найдобріших людей у нашому житті. Наш красень, завжди на позитиві, усміхнений. Наша родина дуже пишається Льошею, він мудріший за всіх нас. Ми дуже зблизилися у 2022 році. Вони з моїм сином стали тісно спілкуватися, проводили час разом. Ми довіряли йому свою дитину як нікому. Хлопці так раділи, що мають родинні звʼязки і ділять одне прізвище.

Льоша був наче яскравий промінчик. Завжди з надією і вірою в майбутнє, з дорослими і сміливими планами. Хлопчина, який світився щастям від самої душі!

Наша сімʼя безмежно любить Льошу, нам його дуже не вистачає.

Костянтин Субота
племінник

Ми стали часто бачитися, коли почалася повномасштабна війна.

Він допоміг потрапити у свою футбольну команду, ми разом грали. Брав гуляти до своїх друзів, на річку ми ходили.

Розповідав, як будувати стосунки з іншими людьми, говорив, що треба проявляти повагу до інших.

До мене ставився дуже добре, завжди підтримував, наставляв.

Він таким добрим був. І дуже життєрадісним, щасливим. Таким же намагався залишатися і тоді, коли потрапив на війну.

Ілля Пелепець
друг

Мені важко розповідати про Льошу. Навіть про те, якою доброю і хорошою людиною він був. Боляче від того, що таких, як він – найкращих людей нашої країни – забирає війна.

Ми познайомилися, коли працювали в одному закладі Харкова. Обидва – новенькі. Я одразу в ньому побачив надійну і чесну людину. У нього були правильні, на мій погляд, цінності. Ми разом вивозили робочі запари, відпочивали після зміни, періодично грали в баскетбол. Коли згадую цей період свого життя, розумію, що Льоша був найкращим колегою, якого я мав.

Наші стосунки були, вважайте, братськими. Поки на одній роботі працювали, багато часу разом проводили. Коли я переїхав у Київ, зустрічі стали рідшими.

Але в той період він мене дуже підтримав – без зайвих питань допоміг матеріально. Такий був добрий. З гумором. З ним завжди було легко і просто.

22 серпня він вийшов на звʼязок, розповів, що бере участь у штурмах у Курській області. Казав, що все відбувається наче у фільмах.

Коли я дізнався про його загибель, відчув такий вихор емоцій, якого ніколи раніше не переживав. Я часто заходжу в його телеграм-канал, присвячений музиці.

Перечитую те, що він публікував, слухаю треки, які виставляв. Так, здається, можу зрозуміти, що він відчував у ті моменти.

Колеги з кафе-кондитерської Honey

Якщо у нас була спільна з Льошею зміна, ми завжди знали, що це буде смішно, весело, легко.

Ми почали працювати в 2023 році. Спершу притиралися одне до одного, але швидко подружилися.

Льоша усіх підтримував, ніколи не боявся роботи. Багато гостей у закладі, всі бігають в запарі, а він каже: «Не нервуй, іди відпочинь, впораємось».

Своєю робочою компанією ми влаштовували якісь вилазки, грали у футбол, ходили в бари, катались на його машині, просто багато спілкувалися.

Марія Румянцева
колега

Я заплакала, коли зрозуміла, що його дійсно мобілізували.

Хоч ми не були суперблизькими, у мене було якесь погане передчуття. Наче частину мене відірвали. Навіть не знаю, чому я так гостро відреагувала.

Певно, ментальний зв’язок був дійсно міцним. Тепер я його щодня згадую. І коли мені сумно, і коли весело.

Не буває дня, аби я про нього не подумала.

Богдан Авілов
КОЛЕГА

Ми всі за Льошу переживали. Підтримувати його в армії – закривали необхідні збори. У нашій компанії він був до всіх небайдужим, тож ми так само ставилися до нього.

Він тримався оптимістично, це надихало на позитив і нас.

Софія Верба
колега

Коли Льоша загинув, ми влаштували спільний сніданок для членів команди і його друзів, знайомих. Був Льошин портрет.

Таку ж зустріч ми провели на його день народження цьогоріч.

Максим Касьяненко
колега

Льоша бігав і якось надихнув на це мене. Ми навіть хотіли пробігти разом марафон і півмарафон. Цього, на жаль, не сталося. Але я не забув його мрію. І бігаю досі. Щоранку о 9 годині робота в нашому закладі зупиняється. Ми завжди згадуємо Льошу.

А на його день народження також ходили до народного меморіалу на Майдані.

Пам’ять про Олексія

У пам’ять про нього місцеві ветерани провели благодійний футбольний турнір. Зібрані кошти учасники передали батькам героя, а ті – пожертвували на автівку для бригади односельчанина.

Біля школи, де вчився Олексій, висить банер із його зображенням.

«Я хочу, щоб памʼять про Альошу жила, бо він був гідною людиною, яку не мають права забути. Ця сторінка – наш спосіб вшанувати його, попри біль утрати, і нагадати, що він назавжди в наших серцях», – каже сестра Олексія Інна Доленко.

Нині у батьківському домі – окремий куточок з речами, що належали Олексію. Тут його спортивна форма, медалі з грамотами, футбольний м’яч та речі, що нагадують про те, як ціною життя улюблений син захищав Україну. У найрідніших – батьків та сестри – зберігаються медальйони із зображенням Олексія.

Поетеса Інна Бабак з рідного села Олексія у пам’ять про нього написала щемливого вірша:  

«...Мамо, не плач. Я ніколи тебе не залишу. Ангелом буду, що до тебе із неба зійшов.  Голос мій вітром дерева в садочку колише… Мамо, прости, що так рано до Бога пішов».

Пам’ять про Олексія

Олексія Суботи

Над спецпроєктом працювали